Приірпінське козацтво

У 1482 році татари повністю розорили Київ. На відбудові міста після нелегких часів нашестя татар разом із киянами працювали жителі навколишніх сіл, у тому числі і Борщагівок. Вони доставляли у Київ ліс, деревину, пісок тощо.

Після Люблінської унії 1569 року Литва і Польща об’єдналися в одну державу – Річ Посполиту. На Київщині почали розширюватися земельні володіння католицької церкви. На початку ХVІ століття їй стали належати землі та маєтки на річках Сирець, Ірпінь, Борщівка, а також ліси та яри під Білогородкою.

У другій половині ХVІ століття правобережні околиці Києва поступово обжилися. Для заселення Києва та його околиць київський воєвода К. Острозький видав указ про утворення біля Київської Софії — Слободи, мешканцям, якої надавалися пільги на сплату податків на землю та продаж товарів сільського господарства строком на 24 роки.

За переписом 1552 року, у Києві мешкало 5-6 тис. осіб (без урахування козаків, шляхти, духівництва, військових, наймитів). Перепис 1570 року фіксував майже 7 тис. киян. За реєстром 1576 року у Києві проживало майже 12 тис. мешканців, а в 1622 році налічувалося майже 20 тис. осіб. Про перші поселення козаків на цих землях збереглося дуже мало документальних свідчень. Архівні джерела містять інформацію про історію Київського полку, до складу якого входила Білогородська сотня. На чолі полків і сотень стояли тисяцькі та сотники. Із кожної тисячі набирався полк війська, очолюваний тисяцьким.

Наприкінці ХVІ століття почалися утиски козацтва польською владою, нерегулярна виплата грошей, захоплення козацьких земель, знищення православних храмів, насильницьке окатоличення населення. Із часом усе це призвело до спротиву. Під час народного повстання на чолі з Кшиштофом Косинським (1591-1593 рр.) жителі Білогородки вперше в історії присягнули на вірність козацтву.

У 1630 роках гетьман Іван Петражицький-Кулага подарував землі Борщагівки Київському Братському Богоявленському монастиреві у довічне володіння. На цій землі у 30-50-х роках ХVІІ століття постала Церква ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело».

За реєстром 1649 року, Київський полк налічував 2010 осіб (24 сотні). Збереглися списки 17 сотень Київського полку, у тому числі і Білогородської. До її складу входило 94 козаки. Очолював сотню Каленик.

Існує інформація про Борщагівську сотню, сотником якої був Корнило Харитонович. Приірпіння було повністю покозаченим краєм. У басейні річки Ірпінь було сформовано Білогородську, Борщагівську, Боярську, Вишгородську, Гостомельську, Макарівську, Можовилівську, Преварську та Ясногородську сотні козацького війська, які зробили свій внесок у здобуття незалежності та самостійності України.

У козацькому літописі розповідається про те, що постійно виникали суперечки між козацькою старшиною, духовенством і воєводським правлінням. Унаслідок, 5 березня 1649 року у Білогородці відбулося заворушення.

Білогородська сотня існувала до 1666 року, коли Київ та його околиці тимчасово відійшли до Росії. Поступово всі правобережні полки ліквідували.

Після поразки у війні з Туреччиною Петро І був змушений вивести свої війська з Правобережної України. Почалася нова хвиля переселень. У 1712-1714 роках частину правобережних козаків перенеслидо Гетьманщини, а інші втратили свій козацький статус.

Київська сотня до 1648 року належала до білоцерківського полку,Їїї отаманом був у 1638 році Василь Блябля, який у реєстрі 1649 року значився як козак сотні Григорія Пещенка. За реєстром 1649 року, у Київській сотні, зокрема, були записані Олекса Жилянський, Лукаш Іванович із Білогородки, Грицько Халимоненко, Юсько Серед, Михайленко, Михайло та Мишко Борщовець та інші.

На Лівобережжі було створено десять полків, у тому числі й Київський.

У 1764 році гетьманат скасували, а в 1775 році за наказом Катерини ІІ знищено Запорізьку Січ.

У 1784 році, за царським наказом, Київський полк ліквідували як адміністративнотеритор іальну одиницю, а потім — як військову частину (1783 р.). Замість нього було утворено Київське намісництво, до якого належали і Борщагівки.

За указом Воєнної колегії лівобережні козацькі полки стали регулярними полками російської армії.

Наприкінці 1768 року відбувся один із найгучніших нападів гайдамаків, початок якому покладено в Петропавлівській Борщагівці.

Наприкінці осені 1768 року чернець монастирського двору із Петропавлівської Борщагівки зі своїм односельцем селянином Зайцем (пізніше змінив своє ім’я на Швачка) організували гайдамацьку ватагу, яка нападала на сусідні села, що належали Польщі. Серед нападників були селяни із Білогородки та Борщагівки. Пилип Прохудченко — із Софіївської Борщагівки, Назаренко — із Михайлівського монастиря, а Павло Тузик, Макар Дробенко, Сидір Вареник, Гнат Дячок, Петро Земляний, Федір Варенко та інші були родом із Петропавлівської Борщагівки.

Напередодні свята Зачаття Пресвятої Богородиці, зібравшись на монастирському подвір’ї в Петропавлівській Борщагівці, гайдамаки вирішили зробити свій рейд польською територією. Вони напали на село Гнатівка, Гореничі, Петрушки, Шпитьки та Неграші. У Гнатівці вони знищили євреїв та побили шляхту, а в Неграшах поділили здобич та розійшлися по своїх селах.

Поляки та євреї поскаржилися Київському генерал-губернатору. Розпочали слідство щодо цієї справи, за якого звинуватили 45 селян з Білогородки та Борщагівок, а також білгородського священика, який присвоїв собі чимало речей з єврейського добра та взяв один карбованець за благословення на напад.

Поляки та євреї поскаржилися Київському генерал-губернатору. Розпочали слідство щодо цієї справи, за якого звинуватили 45 селян з Білогородки та Борщагівок, а також білгородського священика, який присвоїв собі чимало речей з єврейського добра та взяв один карбованець за благословення на напад.

На початку ХVІІІ століття Болгарія перебувала під османським ярмом. З Балкан розпочалося масове переселення до Росії. Для болгар, волохів, сербів та інших створили територіальні утворення – Новосербію та Слов’яносербію.

Переселенці з-під Софії відмовилися йти туди й уклали угоду із Києво-Братським Уніатським монастирем. Переселенці оселилися у Братській Борщагівці. Протягом 1767-1768 років тут оселилися болгари: Іскра Дмітрієв, Марко Дмітрієв, Петро Дмітрієв, Георгій Іскра, Іван Іскра, Мілош Златанов, Любен Златанов, Павел Ніколаєв та грек Михайло Афанасьєв. На той час колонія болгар була єдиною у Братській Борщагівці та центральній Україні.

З часом нащадки переселенців асимілювалися і тільки за зовнішніми ознаками видавали своє південнослов’янське походження.

Низка указів, виданих 1786 року, сприяла проведенню реформи, яка послужила розширенню державного землеволодіння за рахунок монастирів, позбавивши церкви матеріальної бази. Здійснити ці реформи на Лівобережжі Катерина ІІ доручила Г. Потьомкіну, Попову та Гарковському.

Проведенню реформ (секуляризації) передувала ліквідація полкового устрою, утворення намісництв, подібних до російських губерній. Було заплановане проведення подушного перепису населення, реорганізація місцевого адміністративного апарату влади та суду.

Монастирські володіння переходили до відомства управління директора Домоводства Київського намісництва. Колишні монастирські селяни платили, окрім 70 копійок державного податку з особи чоловічої статі, 1 карбованець за звільнення від панщини та 2 копійки накладних.

Унаслідок реформ Катерини ІІ у Софіївській Борщагівці ліквідували земельну власність духовенства, через що воно остаточно втратило свою економічну могутність.