Історія храму

Вперше церква в ім`я Пресвятої Богородиці Живоносного Джерела у Братській Борщагівці була зведена, очевидно у середині 30-50-х років XVII століття (між 1632 р. та 1657 р.), щойно після заснування самого села, що виникло на землях наданих «у вотчину» Київському Братському Богоявленському монастиреві козацьким гетьманом Іваном Петражицьким-Кулагою. Про це свідчив дарчий напис на старому Євангелії, подарованому у 1657 році храму. Хто був ктитором церкви, тобто чиїм коштом її побудували, достеменно невідомо. Оскільки з-поміж усіх Борщагівок власне Братську заснували задля утримання Києво-Могилянського колегіуму, що виник на базі школи Братського монастиря, то ж історія храму була пов’язана з ними. Внаслідок цього, у церковно-адміністративному відношенні тривалий час церква також входила до складу Києво-Подільської протопопії Київської єпархії. Впродовж XVII-XIX cтоліть парафія Живоносного Джерела територіально займала громади трьох Борщагівок — Софіївської, Микільської та Братської.

Найбільшу окрасу борщагівської церкви складав чудотворний образ Божої Матері, званої ще Борщагівською, що знаходився в окремому кіоті праворуч від іконостаса. Про час та обставини явлення цієї ікони не знайдено жодних письмових свідчень, хоча вона дуже давня, у порівнянні з грецьким живописом, і знаходилася у срібнозолоченій ризі. Свого часу в ХІХ столітті, на прощу до цього образу, особливо в літню пору, стікалася сила прочан з Києва та околиць, а щонеділі перед нею читався акафіст до Божої Матері. Згідно місцевого переказу, його було віднайдено сліпим ченцем, що мешкав на монастирському хуторі на місці колодязя, і цей чернець, помолившись, отримав прозріння.

Імена перших настоятелів церкви невідомі. Ймовірно, так чи інакше вони походили із середовища Братського монастиря і Києво-Могилянського колегіуму. Спочатку храм розташовувався на місці сучасного колодязя. З 1679 року після того, як згідно наказу гетьмана Івана Самойловича, з Борщагівок силоміць було виселено місцевих жителів, на деякий час церква занепала, оскільки їй бракувало парафіян. З часом, поволі, село таки відродилося. Наприкінці 30-х років XVIII cтоліття постало питання побудови нової церкви, яка тоді, напевно, перебувала у занедбаному стані. Вдруге церкву Живоносного Джерела, зведено за одними свідченнями у 1740 році, за іншими — 1747 році, за наказом митрополита Київського Рафаїла (Заборовського), «сумлінням та клопотом ченців, Києво-Братського монастиря з добродіями». Як і її попередниця, вона була дерев`яною й оточеною з усіх боків дерев`яним парканом.

Вочевидь, із спорудженням храму до нього призначили і першого її відомого парафіяльного священика — отця Олексія Лимонова (приблизно 1710 р.н.), що прослужив тут до кінця 60-х років XVIII століття. Йому допомагав пономар Василь Андріїв. Загалом, на той час парафія була не надто чисельною, приміром, сама лише Братська Борщагівка у 1760 році нараховувала всього 100 мешканців та 10 хат, а в 1767 році — 72 душі. У 1765 році до громади долучилося кілька болгарських переселенчих родин, поселених тут за наказом російської імператриці Катерини ІІ, через що й місцевість, на якій знаходився храм, отримала назву Бургари. Є також свідчення, що тоді ж на монастирських землях Братської Борщагівки знаходили тимчасовий притулок та захист повстанці-гайдамаки із Правобережної України, що на той час залишалася під владою Польщі. Причина полягала в тому, що до 1792 року неподалік пролягав кордон з останньою.

З кінця 60-х років до 1781 року священиче місце в храмі Живоносного Джерела займав отець Микита Довгопол (Довгополів), а протягом 70-80-х років XVIII cтоліття дячком був «званія посполитого» Іван Костянтинів (Костенко). 15 серпня 1788 року на місце останнього висвятили Михайла Тимоновського, нащадка священика Олексія Тимонова. Починаючи від 1781 року настоятелем церкви був Федор Филиповський (1752-1831 рр.), який віддав 50 років свого життя храмові. Отець Федір мав у селі власний будинок. 8 травня 1802 року його було піднесено до сану протоієрея. 25 жовтня 1806 року наказним пономарем до парафії визначили Феодосія Барабаша.

При церкві у той час з`явилася парафіяльна школа з житловим приміщенням для дяка. У 1800 році поруч церкви побудували велику дерев’яну каплицю над глибокою криницею, відомою з давніх часів. Як стверджував Л. Похилевич, на тому місці знаходився давніший храм Живоносного Джерела, відомий у ХVІІ столітті. Тоді ж, за стародавнім звичаєм, щорічно в перший недільний день після новомісяця, звершувався хресний хід із церкви у цю каплицю, де в криниці освячувалася вода. Поряд знаходилася ще одна маленька капличка, теж із криницею, розчищеною у 1830 році. У 1811 році було збудовано дерев’яну триярусну дзвіницю.

По смерті отця Федора Филиповського посаду настоятеля церкви обійняв протоієрей Іван Стенжицький (1794 р.н.), який правив у храмі в 1831-1839 роках. 6 липня 1835 року до церкви призначено стихарним дячком Данила Гущевича (1805 р.н.), а 1842 року – Євфимія (Юхима) Василевського. 13 жовтня 1839 року парафіяльним священиком борщагівської церкви призначено Федора Сікорського (1817 р.н.), який служив до листопада 1858 року. У 1838 році місце церковного пономаря успадкував син попереднього пономаря — Максим Барабаш.

У 1840 році під церкву підвели фундамент, а наступного року при ній силами та коштами Київської палати держмайна і місцевої громади створили однокласне парафіяльне училище на 50 учбових місць, яке розташовувалося в окремому дерев`яному корпусі. За отця Федора Сікорського, у 1847-1848 роках, було оновлено вівтар, пономарку та ризницю, а під дзвіницю підвели кам’яний фундамент. У 1857 році, за планом цього ж священика, який був до того ж ще й непоганим маляром, виконали розпис внутрішніх стін храму.

Від 19 листопада 1858 року на посаду настоятеля призначили отця Лева Александровича (служив тут до 25 листопада 1867 р.). Йому співслужив диякон Яків Василевський. Ремонт та невеликі переробки в церкві 1847-1848 років не дозволили повністю задовольнити нагальні потреби парафії. Кількість парафіян невпинно зростала: з 839 душ у 1838 році, до 1217 у 1866 році (у той час, як у самій Братській Борщагівці – з 226 до 299). Дерев’яна споруда церкви, якій на той час було більше 120 років, стала потроху руйнуватися. До того ж, з року в рік зростала кількість прочан до чудодійної ікони Богоматері та до джерел з «живою водою». Внаслідок цього, рішенням Митрополита Київського і Галицького Арсенія, після огляду церкви Живоносного Джерела, 17 серпня 1861 року визнали за необхідне «побудувати на місці дерев’яної церкви нову кам’яну». З цього приводу, 14 листопада 1862 року в Братській Борщагівці відбувся загальний «схід» сіл Софіївської, Микільської та Братської Борщагівок. Він ухвалив рішення Митрополита Арсенія та оголосив про збір пожертв на спорудження нової церкви. Після зібрання необхідних коштів у 1866 році почалося зведення нової споруди храму. Створили парафіяльний комітет з будівництва, до складу якого увійшов і священик Лев Александрович в якості відповідального за фінанси. Наприкінці 1867 року, в розпал побудови храму, його було переміщено до іншої парафії (у м. Чорнобиль), а на місце священика призначено Федора Федоровича Сікорського (1844 р.н.), сина вже згадуваного Федора Сікорського, одного з попередніх настоятелів. Комітету і сільським зборам запропонували ділянку землі під майбутню церкву поряд з існуючою. При цьому під знесення підпадали два парафіяльні будинки та школа. Після геологічних пошуків на ділянці забудови було виділене та визначене точне місце для майбутньої церкви, яке розташовувалося в центрі парафії і було найвищим місцем у селі. Спорудження церкви завершили у 1872 році.

Храм звели в псевдовізантійському стилі, хрестоподібним у плані, п’ятибанним, з великою центральною банею і триярусною дзвіницею з шатроподібним завершенням над притвором. Дах – скатний, шатроподібний, з жерсті, на дерев’яному каркасі та з невеликим нахилом. До вівтаря примикали невисокі пономарка та ризниця. Цегляні стіни назовні було викладено під розшивку, а їх внутрішню поверхню – оштукарено. Пілястри та колони завершувалися майстерно виконаними капітелями, які збереглися і до сьогодні.

У 60-ті роки ХІХ століття причту призначили невелику платню. До цього причт жив на пожертви прихожан, а більшість ремонтних робіт велись на кошти громади.

У 1882 році до церкви добудували два бічних притвори, а фасад прикрасили п’ятьма невеликими банями.

У період із 25 жовтня 1890 до 1911 року парафіяльним священиком був отець Яків Бортовський. З 11 лютого 1911 року його наступником став його син — Микола Бортовський (1887 р.н.).

У 1912 році замість старого дерев’яного однокласного училища, збудовано цегляний корпус нового училища, двокласного, з багатою на той час бібліотекою.

Настали буремні часи Української революції та громадянської війни. З листопада 1917 до квітня 1918 року дача Київської духовної академії, що розташовувалася тут, перебувала в руках селян, але церква продовжувала діяти. А в 1922 році священство та громада церкви перейшли під омофор Української автокефальної православної церкви. Храм відвідав Митрополит УАПЦ Василь Липківський. Наприкінці 1920 років діяльність УАПЦ заборонили, а більшість її священиків — репресували. З цієї причини у 1926 році церкву Братської Борщагівки знову було підпорядковано Російській православній церкві Московського патріархату. Відтак, відправи у церкві велися із перервами до 1935 року, відколи розпочалося її цілеспрямоване нищення атеїстично налаштованою радянською владою.

Прийшли сумні часи, як для всього українського народу, так і для храмів — осередків духовності народу. Спочатку заарештували, а згодом і репресували правного священика Миколу Бортовського. Без сліду зникла чудотворна ікона Божої Матері Живоносного Джерела. Були знесені бані, дзвіниця, пограбоване церковне майно, ікони. Джерело, особливо шанована місцева святиня протягом декількох століть, було занехаяно. Після таких атеїстичних погромів, згідно постанови президії Київської міськради від 29 травня 1936 року, храм взагалі закрили на підставі того, що мовляв «церква не функціонує з минулого року, а релігійна громада розпалася й бажаючих поповнити п`ятдесятку немає». Перед самою війною також зруйнували каплиці з колодязями над чистими джерелами, відомими з давніх давен.

Спершу приміщення храму планувалося використати під культосвітні потреби, але згодом це питання вирішили цілком в дусі того часу і влаштували тут колгоспне зерносховище. Духовне життя парафії поновилося, як це не дивно, у 1941 році з початком тимчасової німецької окупації, клопотанням священика Івана Лазаровича Коваленка та громади. Було знову відкрито церкву. У цей час її перейменували на Храм Казанської ікони Божої Матері, очевидно з причини втрати намісного образу Живоносного Джерела. Отець Іван прослужив при ній включно до 1960 року.

У 1968 році церкву остаточно закрили, а приміщення віддали фабриці кінопрокату. Потім його передали на баланс Центрального парку культури та відпочинку. Дирекція парку намагалася знову влаштувати тут клуб. Будівлю колишнього парафіяльного училища зруйновали у 70-х роках при будівництві житлового масиву.

У 1980 роках, коли тривала інтенсивна розбудова Південної Борщагівки, міська влада вирішила використовувати будівлю колишнього Храму Казанської ікони Божої Матері під центр дозвілля молоді. За рішенням № 98 від 03.02.86 р. виконкому Київської міської Ради народних депутатів приміщення церкви передавалося міській раді ДСТ «Спартак» з наказом провести капітальний ремонт будівлі з пристосуванням під підлітковий клуб. Проектом передбачалося відбудовувати збережені залишки церкви двоповерховою частиною з підвалом, а над склепінням створити деяку подобу купола, але поступово стіни церкви частково руйнувалися, їх пластика знищувалася. Церква мала бути похована в обіймах клубу фехтувальників «Олімпія». Будівельні роботи з 1987 року проводилися генеральним підрядником ВО «Електронмаш», але виконувалися вони незадовільно через погане фінансування.

У той самий час місцеві православні громади неодноразово звертались до влади колишнього Ленінградського району з проханням про повернення їм будівлі колишньої церкви. Врешті, 24 березня 1992 року Рада народних депутатів району ухвалила рішення про передачу недобудованого центру «Олімпія» місцевим громадам УАПЦ та УПЦ, згідно їх прохання. Прийшов для Храму час підняття з руїн, час повернення. У 1995 році в приміщенні центру розпочав богослужіння Храм Казанської ікони Божої Матері Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП).

27 березня 1996 року до парафії призначено нового настоятеля – протоієрея Валерія Семанцо. З цього часу і почалося невпинне відродження однієї із святинь українського народу, відбудова Храму.

У зв’язку з перебудовами та руйнуваннями, яких зазнала будівля церкви, що втратила свій первісний вигляд, для її відбудови необхідно було провести значні дослідження. Передусім провели величезну дослідницьку роботу, щоб зберегти рештки вцілілої будівлі, а згодом розпочалася робота з власне відбудови. На допомогу прийшло багато православних віруючих. З купольної частини храму зняли металеву конструкцію, а в середині храму на висоті трьох метрів обрізали металеву доріжку з якої судді та глядачі мали б спостерігати за фехтувальним боєм. Вивезли біля 1000 м3 ґрунту. Робота кипіла, і вже восени 1996 року в добудованій частині із західного боку храму, де планувалося раніше приміщення для лекцій, влаштували тимчасовий храм, в якому почали звершуватися богослужіння (тепер це – нижній храм, присвячений Казанській іконі Божої Матері).

Перед настоятелем і будівельниками постало питання: яким бути храму? Його збудували для жителів навколишніх сіл, тобто на невелику кількість парафіян, але колишня Братська Борщагівка перетворилася на великий масив і тому місткість старого храму не могла задовольнити потреби його жителів. Враховуючи це та фінансові можливості розробили проект, в якому реконструкцією передбачалося збереження існуючих приміщень і витрати на будівництво звели до мінімуму.

Впродовж 1997-1998 років споруджено дзвіницю, дві башти у східній частині храму та малі бані на них. 5 листопада 1998 року встановлено центральну баню, схожу на зоряне небо. І залунали дзвони закликаючи людей до молитви, до відродження.

4 листопада 1999 року, на храмове свято Казанської ікони Божої Матері, на центральній бані встановлено великий хрест, який освятив перед тим єпископ Даниїл Вишгородський (Чокалюк).

16 березня 2002 року відбулося освячення храму Живоносного Джерела, яке здійснив Святійший Патріарх Київський і всієї Русі Філарет. За відродження і відбудову церковної святині він нагородив митрою настоятеля храму протоієрея Валерія Семанцо. Храм став центром Святошинського благочиння УПЦ КП.

При Храмі вже шостий рік працює недільна школа для дітей. Тут діти вивчають Біблійну історію, Закон Божий, вчаться любити своїх ближніх, свій народ. При храмі створена бібліотека духовної літератури, утворений інернет-сайт www.hram. kiev.ua і діє благодійна їдальня, яка щодня годує немічних та пристарілих.